Деяким дням важко дати адекватну оцінку. Складно сказати були вони добрим чи поганими, важко сказати який присмак вони мали. Сьогоднішній день був НЕ такий. Сьогоднішній день мав присмак подвійного еспресо, притрушеного корицею і ваніллю.

Багатьма хвилинами після закінчення концерту, коли я приїхав до моря, не тому що мусив, чи не тому, що мій шлях пролягав повз нього(, хоча насправді воно завжди поруч), а просто тому що я хотів побачити його,... я хотів бачити його, коли писатиму ці рядки. Зараз я дивлюсь поперед себе і бачу море. Поруч мене лежить велосипед, в кишені лежить цигарка. Її цигарка. Останнє, що лишилось від неї по цей бік від екватора.

Я хочу запам’ятати цей день таким, яким він був ті три години і кілька хвилин, що я провів у 5 метрах від людини, що змогла вимкнути мій мозок, витягнути його із моєї черепної коробки і зґвалтувати. Запам’ятати той момент, коли він вперше взяв до рук свою скрипку, і з першої ж ноти поставив під сумнів, сам факт існування цього світу. Я хочу запам’ятати той момент, коли реальність кожної людини, що знаходилась тоді в залі тріснула навпіл, і я хочу запам’ятати те, що народилось із цього розколу.

Коли я пишу ці слова, усе вже скінчилось, переді мною море, в руках запальничка і я запалюю останнє, що лишилось від неї по цей бік від екватору. До кінця цього дня залишається лише кілька подихів.

Насправді, я не хочу нічого писати про сам концерт, не хочу писати про того хлопчину, що був на розігріві у Tiersen'а, чи про те, як він вперше з’явився на сцені, із цигаркою в одній руці, та скрипкою в іншій, чи про його кеди (converse),чи про напис LOVELESS на його футболці, чи про ту дівчинку, що втратила свідомість, коли він зіграв ось це, бо насправді усе це немає ніякого сенсу, у порівнянні із тим, що відбувалось там, - це те, що можна було відчути по справжньому лише там і в ту мить, - це те, що встромляє руку тобі у груди, вириває твоє серце, потім стискає його сильно-сильно, і здається, що ти відчуваєш, як увесь всесвіт стискається в одну крапку, і ця крапка - ти, і немає нічого окрім тебе, можливо це і є щастя, а можливо і ні, але я знаю точно, що саме це відчуття я запам’ятаю із сьогоднішнього дня, до кінця, якого лишається останній подих...

Кінець епохи, завжди непередбачуваний, ти ніколи не знаєш коли закінчиться те що вже здавалось є невід'ємною частиною твого життя, невід'ємною частиною тебе самого.

- You know, a start to think about trip to Australia. It's far away from here, there are kangaroos, and I think, now I have a friend there.
- Yes you have. I'll show you a lot of interesting places...and kangaroos. Just let me know.

Важко уявити себе щасливим. Навіть мені важко. Але сьогодні все саме так. Сьогодні всесвіт мене знову любить, якось по особливому, але любить.
І важко сказати, що саме було такого особливого сьогодні. Було багато подруг, надто багато як для цієї частини Європи. Розмови із Хоуп, сніданок з Ірискою, шкільні розмови із Бельджі, поки вчитель не бачить,... але все почалось мабуть іще вчора, все почалось в ще в ту мить коли я побачив відеозаписи.. мої відеозаписи зі "свята їжі", що ми мали того тижня, все почалось із французьких печеньок. Все почалось із французької грації, із китайської витонченості, із кавказької щирості.. все почалось із пакистанської доброти. Все почалось ще тоді, коли я вперше натиснув на кнопку "запис" і подарував собі сьогоднішній день.
Сьогодні все було ідеально.. І думаю згодом я перепишу цей пост, а може і ні. можливо залишу його. отаким.. неврівноваженим, та необдуманим.. сьогодні був чудовий день.. і не тому що я почав розуміти, як себе поводять займенники в іспанській мові. І не тому що опісля 4 годин і 16 хвилин, (беручи до уваги, що мій робочий час триває 4 години, і я запізнився на 5 хвилин) я все ж таки написав робочий програмний код. І на жаль ніхто не зрозуміє мене із тих хто буде це читати, наскільки це приємно. І день був ідеальним навіть не тому, і вже точно не через те що було три сорти печива, і не через нову зачіску австралійки, і не через те що поряд мене зараз лежить новий лист із України від моєї чудової подруги, який я ще не розкрив.
А день був ідеальний тому, що коли завтра я прокинусь, мене чекатиме щось подібне, тому що таке воно моє життя, по цей біг гриба.

    Коли люди питають мене, як я себе почуваю, що я думаю, як в мене справи, я кажу: читайте мій блог, там усе що вас може зацікавити, там усе, чого я не скажу вам у вічі, і не тому що не хочу, просто ви не питаєте. То ж читайте усе тут. Але як не дивно, іноді ці люди відповідають мені, що вони його і так читають. І сьогодні, коли чергова людина сказала, що вона читає мій блог, мені стало цікаво хто ті всі люди, що читають мої думки, і не мають власного ЖЖ. Хто ви?! Покажіть себе, напишіть скромний «привіт» у коменті, відпишіть кілька слів, покажіть свою небайдужість.

    Вже котру годину, я намагаюсь не писати свою біографію, і справа не в тім, що я не люблю копирсатись у собі, чи мені просто лінь перемикатись на іспанську. Стільки всього можна було б написати. 150 слів, мабуть, я був один із небагатьох, у кого ця цифра викликала іронічну посмішку. Стільки всього можна написати, а я сиджу і пишу всяку дурню, аби тільки не починати робити щось потрібне.
Факти для історії: з понеділка 28 серпня я знову відвідую мовну школу. Наша група повна китайців, запам’ятовувати їх імена одне задоволення. Звісно якщо закрити очі на такі типові імена як Ю, Яулю, Фан чи Бін, і зупинитись на двох які я запам’ятаю на все своє життя – це «Elen con H» і Sherry (!!!), яка п’янить так само, як і її ім’я.

Сьогодні був визначний день. День трьох стікерів із моїм іменем, на стіні нашого проекту, тепер я частина чогось великого. Я роблю презентації своїх невеличких проектів, приєдную проектор до свого ноуту, і мої матеріалізовані ідеї проектуються на стіну в кабінеті наших аналітиків. Сьогодні було багато того чим можна було б пишатись….

…але чомусь найбільше мені запам’яталось те, що зі мною сьогодні поділились шоколадкою. Попереду ще багато місяців, і колись ми будемо говорити словами, а не поглядами, можливо ми станемо друзями, але це все можливо, це все майбутнє, це все те що відбувається у 5 вимірі, а те що було сьогодні – це було – це було справжнє – це частина мого минулого – це те чого в мене ніхто ніколи не забере – це те що запам’ятаю – це те, як дівчина із мапою зоряного неба на обличчі поділилась зі мною кіт-катом.

    Чи вірите ви людям яких зустрічаєте в мережі?
Я не вірю. Ніколи не вірив, і, мабуть, ніколи і не повірю. Коли я чекаю на їх наступне повідомлення, я очікую, почути про мільйони доларів, які вони можуть мені подарувати, про смс які я маю кудись надіслати, і звісно про порнографічні світлини, які я можу подивитись.
Але якщо усього цього не має. Якщо людина каже вам що вона хоче скінчити своє життя, закінчите усе просто зараз, одразу після того як ви притиснули її війська в якісь класичній стратегії. Цього разу в нас знову була нічия, так само як і останні два дні. Але це все якась фігня…

Годину тому, одразу після 15 хвилинної партій в СС5 мій опонент сказав мені, що це було останнє, що він зробить перед тим як скінчити своє життя. Потім ми мали годинну бесіду про його життя, а тепер він пішов, і я не знаю чи маю я право не вірити незнайомцеві із Інтернету в даному випадку.

    Сьогодні на ній був блакитний сарафан, і він пасував до усього, що вона мала. Сьогодні на ній був блакитний сарафан, але я того не помітив, допоки не задумався на тим, у що вона була одягнута. Часом ловлю себе на тому, що я не сприймаю об’єкти загалом, але лише якимись окремими частинами.

Коли вона друкує то здається ніби її тендітні пальці грають не фортепіано, ці руху настільки вивірені та досконалі, настільки граційні та природні, що здається усе що вона робить є частиною її власної природи. Вона просто опускає пальці на клавіатурою, і слова неначе витікають із неї крізь її пальці, а клавіші, є маленькими приймачами, що бережливо ловлять кожен її рух, записують, і залишають навіки в історії для нащадків.

Вона варта того, щоб про неї писати.
Вона варта того, щоб помічати те що на роботі вона сидить босоніж.
Вона варта того, щоб помічати те, що їй холодно в кімнаті з працюючим кондиціонером.
Вона варта того, щоб помічати те, що вона завжди все робить власноруч. Просто тому, що вона може це зробити.

В сентябре 1999 года американский спутник «Марс климат орбитер» подлетел к Марсу и упал на него.

Цитата из книги Ководство.ру

    Історія, як наука загалом настільки ж цікава *розділовий знак* наскільки і незбагненна. Сьогодні я дізнався, що відстань від мене до Че, усього дві людини.

Початок робочого дня починаю із чашки чорної кави. Заходжу на Вікі читаю статтю про Че. Читаю тому, що все ніяк не можу вибратись із Куби, і вже котрий день продовжую працювати із інформацією про цю країну. Поки кава в чашці поступово наближається до позначки мінімум, намагаюсь розворушити сонний колектив, якимись цікавими цитатами із статті. І потім зовсім несподівано дізнаюсь, що людина за сусіднім столом, слухали про нього історії із перших вуст, що багато років тому, батько мого колеги, що тоді ще жив у Болівії і був молодим медиком, двічі бував на зустрічах із Че Геварою.

Який же він все ж таки маленький – цей світ.

    Коли три роки не п’єш чай із цукром, то забуваєш про те, що його треба колотити у разі, якщо ти все ж поклав туди цукор. Цього разу було саме так. Цього разу я маю чверть чашки чаю, і дві ложки цукру, що так і не розтанули на його дні.
Сьогодні просто не мій день.
Ранок почався на дві години пізніше запланованого. Ранок почався на пів години пізніше усіх можливих і неможливих дедлайнів.
Ранок почався з шахів. Сьогодні вперше грав в шахи із іноземцем, не віртуальним, а справжнісіньким, таким, якого можна було тицьнути пальцем.

Іспанія 2:2 Україна.

Думаю, варто зупинитись на гравцях, що приймали участь у цій партії. Зі мною ви вже добре знайомі, тому давайте зупинимось на 31 однорічному іспанцеві Цезарі, що був сьогодні моїм опонентом. На заздрість моїм друзям, що є читачами цього журналу, і мають слабкість до психічних патологій, я подам опис мого опонента невеличкою частиною нашого діалогу:

Ну то, як Ви десь працюєте, чи може навчаєтесь?

Ні, зараз я не працюю. В мене психічне захворювання – маніакально-депресивний психоз (якщо, звісно я правильно розчув назву хвороби, але судячи із далі сказаного, усе сходиться), чули про таку?

*роблю вигляд, що нічого не тямлю в психіатрії* Ні, а що це?

В мене бувають депресивні етапи, коли я нічого не хочу робити, і все дуже похмуро, а бувають навпаки моменти підвищеної активності коли я повен енергії, але часом себе важко контролювати себе. Саме тому я не можу викладати. За освітою я філолог англійської мови. Але ж розумієте, як важко викладати дітям у школі. Воно зараз такі неконтрольовані.

Так звісно.

Можливо вдасться знайти собі місце в університеті. Люди, що прагнуть знань ведуть себе ввічливіше. Бо діти в школі, можуть викладачеві і копняка дати. *пошепки* Бували випадки.

Розумію. Розумію.

    Я бачу її поперед себе. Я бачу її так само неначе дивився на неї усе своє життя. Це дивне відчуття виникає в мене коли я дивлюсь на все вродливе. Це відчуття просто є, і я не можу від нього позбавитись. Так само я дивився місяць тому н а полотна Пікасо, так сама я торкався тисячолітніх мурів часів римської імперії, так само я зараз дивлюсь, на її опосередковану байдужість. Трясця, я навіть не знаю як це – "бути опосередковано байдужим". Між білим полотном мого текстового редактору, і її очима всього кілька сантиметрів. І більшу частину часу, поки я це друкую, я намагаюсь тримати свій погляд саме на білому полотні, а не на її карих очах. Так, саме карих. Дивно, що вони не зелені, але так навіть цікавіше, так вона виглядає ще унікальніше. Дивно як людська зовнішність впливає на ставлення до людини.

Чи може вся справа у відстані, як близько має бути до тебе людина, щоб вона стала для тебе цікавою?
Чи якою далекою вона має бути щоб вона все ще залишалась тобі цікавою?
Австралійка народжує багато запитань, здебільшого до самого себе. Сьогодні мені здається що справа все таки не у веснянках… сьогодні я був майже певен у цьому.. сьогодні я був.. і вона теж була тут сьогодні, за пів тора метри попереду мене. І коли я дивлюсь на неї. то не бачу нічого окрім мапи зоряного неба, прихованої на її обличчі.
Цікаво, якби ми складали думки на одній і тій самій мові, чи тоді, наше спілкування було б більшим за банальні “morning” та “see you later”?
А може її загадка у мовчанні, у цілковитому, монолітно гранітному мовчанні, яке не порушується нічим окрім тих не частих моментів, що вимагають від неї словесної реакції. Цікаво чи всі австралійці такі, чи може справа в її британському корінні, що переплелось із чимось особливим, що існує лише на Зеленому континенті.

Споглядання ідеальної вроди, це завжди інтимно, це завжди внутрішній монолог між нами, та об’єктом. Ми хочемо зрозуміти причину його особливості, і спробувати зробити так, щоб це відчуття особливого трепету, що він в нас викликає залишився із нами на завжди.
Зараз вона отримує повідомлення від когось у мессенджері, і це стає зрозуміло по тому в яку частину екрану вона дивиться. Зараз я працюю, і люди думають так, тому що мої пальці стукотять по клавіатурі, і по тому що я працюю у текстовому редакторі. Вона отримує повідомлення від близької їй людини, і це стає зрозуміло, по тому як вона посміхається. Вона інтроверт, це стає зрозуміло по тому як вона намагається приховати свою посмішку. Це гарно видно, якщо в ту саму мить подивитись на нашого боса, який слухає свій хард рок на доволі високій гучності, підспівує, і час від часу бубнить собі під ніс якісь ірландські лайки.

    Коли діти були дітьми, вони завжди створювали свої власні мови, задля того щоб спілкуватись один із одним, і щоб їхні розмови не були зрозумілі оточуючим. Коли діти були дітьми, вони прагнули власного особистого простору, і заради цього створювали системи жестів, та рукостискань, таємні слова та паролі, які не давали б «іншим» проникати у їх світ.
Зараз мені не потрібно створювати власну мову, зараз мені не потрібно писати стенографічно чи англомовним транслітом, щоб людина що проходить повз мене і кидає біглий погляд у мою писанину не зрозуміла про що я пишу. Зараз в мене є моя мова.. моя власна мова яку ніхто не розуміє. Ніхто окрім близько 50 мільйонів людей у цьому світі, і це трясця йому круто. Але поки усі вони товчуться у просторі обмеженому кордонами нашої держави, вони не розуміють як то круто коли в тебе є засіб висловлювати свої думки, і мати в той самий час яку не яку інтимність. І саме тому я можу писати на робочому місці пости у свій ЖЖ українською мовою, запевняти що дописавши в кінці цього ось «приховано рекламного пості в російськомовному блозі» я втулю лінк на наш сайт, «і все буде в нас круто»… але лінку не буду.. не в моєму офф блозі. То вже занадто.
На годиннику за 9 хвилин 12.. і я з очікуванням чекаю на появу най__________ (позитивний прикметник за вашим смаком) дівчини що я бачив по цей бік Європи.
Її обов’язково потрібно буде зробити персонажем якогось твору, або принаймні світлини. Що ж почекаємо її приходу….
За 4 хвилини 12, і вона приходить. Як завжди.. трясця я бачу її лише вдруге і вже дозволяю собі казати фрази на кшталт «як завжди». .. та все одно.. вона чимось особлива. І справа не лише в тому що вона британка..скоріш за все.. а може й ні.. якось не можу вигукнути таке запитання через стіл.. великий…великий стіл.. на іншому боці якого вже другий день сидить вродлива «гіпотетично британка» з веснянками..
І далі я допишу завтра… лише дочекаюсь що вона вибере…
Архітектура.